Пукляки

Село Пукляки розташоване на лівому гористому похилому березі річки Збруч – притоки Дністра. Поля, що прилягають до села, порізані ярами, Балками. Землі родючі, переважають чорноземні грунти, в окремих місцях - суглинкові і піщані.  Пукляки - одне із старовинних сіл. В архівних документах воно згадується в першій половині ХVст. Знахідки, які виявлено в межах села (рубила, сокири, ножі), стверджують давність існування населення.

    В 1431році польський король Ягайло дав село слузі Скальського старости Яноша Кірдеєвича Станіславу з умовою, що Станіслав буде брати участь у військових походах, які будуть здійснюватись в  межах Поділля. В 1443 році село складалося з 8 домів. В 1530 році воно являло собою невеличке село і мало всього лише 1 плуг. В 1542 році знову заселено, можливо після татарського нашестя.

        В 1565 році Пукляки були в “ Державі” і перебували в оренді Кліментія Костржевського. В 1615 році орендатором був Петро Врублевський і його дружина Маруша.

        ХVІІІ ст.Пукляки приєднують до Бережанського старости і з цього часу історична доля цих двох сіл тісно переплітаються. В 1793 році Поділля було приєднане до Росії і Пукляки поступили в казну, а  потім передані в оренду Сомову. Пізніше -  в безкоштовну оренду на 12 років генералу Борису Княжному. В 1828 році Пукляки знову передаються в казну.

В цей час мізерна частина земель була передана селянам. Внаслідок важкого життя та земельного зроблення частина селян переселяються в Бессарабію на “вільні”  землі , котрі поміщики здавали переселенцям на 50 років за викуп.

        В 1817 році генеральша Сомова на честь вбитого чоловіка збудувала в селі теперішню церкву. В 1889 році на кошти громади було збудовано дерев”яний будинок, в якому розміщувалась церковно-приходська школа. В цій школі навчались переважно діти заможних селян.

        В кінці ХІХ ст. поміщик Романов купив у священика Яворського 236 десятин землі, тут він побудував свої маєтки і господарські будівлі. Поміщик Романов жорстоко експлуатував селян села аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції, адже всі кращі землі належали поміщикові і церкві.

        Після встановлення радянської влади селяни приступили до господарювання без поміщиків. Поміщицька та церковна землі були поділені між бідними селянами. Радянська влада в с.Пукляки установилась в 1920 році.

        В жовтні 1922 року в селі створюється товариство праці, яке об”єднувало 8 сімей. Головою правління був Зелінський Семен Федорович.  2 січня 1923 року товариство було реорганізоване під назвою  “Свобода”. Його очолив Гаврилюк Тихон. 19 лютого 1924 року товариство було розширене. До його складу входило 44 пайщики. Очолював товариство Гаврилюк Максим Гнатович.

          В 1926 році на базі початкової школи була створена неповносередня школа, в якій навчались діти із 4-х навколишніх сіл (Пукляки, Бережанка, Підпилип”я і Залуччя).

          В селі був відкритий молочний пункт, кредитне товариство для кредитування незаможних селян. Такі товариства, звичайно, не могли повністю забезпечити матеріальні потреби селян і покращити економіку їхніх господарств, а тому ідучи на зустріч ХV з”їзду ВКП(б), селяни взяли курс на колективізацію – почали об”єднуватись в колективні господарства. В 1929 році в селі було створено перший ТСОЗ, який об”єднував 8 сімей.

         Перші засновники колгоспу були: Саранчук Данило  Г., Григоришен Юхим, Будзей Іван і інші.

         В 1930 році в ТСОЗі було вже 20 сімей.

         Складним періодом історії села були роки колективізації. В період якої було посильно об”єднано одноосібні господаства в колективне, а небажаючих об”єднуватися було виселено, відібравши при цьому їхнє майно. Безвинних людей влада обзивала “куркулями”, позбавила всього чого вони нажили важкою власною працею, тільки через те, що хотіли працювати самостійно. Щоб пришвидшити колективізацію влада використовувала не тільки каральні методи до селян, але й стимулювальні. Таким важелем примусу стало опадаткування. Було вирішено головний тягар податків перенести на плечі одноосібників, які не хотіли вступати в колгосп, з одночасним наданням пільг в оподаткуванні колгоспникам.

         Внаслідок виселення одноосібників і об”єднання в колгоспи тих одноосібників, які залишилися в селі, зменшилось виробництво зерна. Щоб компенсувати нестачу зерна, яка стала наслідком неправильної політики насильного об”єднання селян, влада вже в жнива 1932 року вилучила весь хліб вирощений в колгоспі та в одноосібних господарствах.

         Щоб виконати наказ уряду по зернозаготівлі, були організовані спеціальні бригади, які їздили по одноосібних господарствах і відбирали все зерно, незалишаючи й зернини. Тому недивно, що такі дії влади не могли не мати страшних наслідків. Вже в грудні 1932 року в селі почали вмирати з голоду. В багатьох опухали ноги, набрякали обличчя. Найважчим періодом голоду 1933 року була весна. Люди масово помирали. Кому пощастило дожити до літа, харчувалися травою, їли м”ясо собак і котів, вживали річкові шкальки.

          Голод 1932-33 років остаточно зламав опір селян, які були проти  колективізації, і посилив колгоспну систему господарювання, що і входило в плани державної влади.

          В цьому ж році, 1934-му, в село проведено телефон. В 1936 році відкрито родильний будинок. Радянська влада принесла людям не тільки достаток, але створила умови для культурного і духовного росту.

          Покращилась форма господарювання, поліпшилась культура землеробства, на колгоспні землі прийшли трактори, комбайни, жатки та інший сільськогосподарський інвентар. Кращими механізаторами того часу були: Васильчик Микита, Корбан Іван, Підгорняк Февронія.

          Поступово покращувалась врожайність. Змінилась економіка колгоспу, заможнішими ставали колгоспники.

          В 1934 році побудовано зерносклад, корівник, телятник, свинарник.

          Найжахливішим періодом влади Сталіна став 1937рік. Це був період масових репресій, як “ ворогів народу”, “німецьких шпигу-нів”,  “націоналістів”, “шкідників”. Карали всіх , незалежно від віку і статі, хто виступив проти несправедливості, висловив думку про те, що можна було б жити краще, хто критикував органи влади. Вироки людям виносили без суду і слідства, лише за рішенням особливих комітетів. Ці вироки були остаточними, як правило надзвичайно жорстокими, розстріл або багаторічне ув”язнення. В”язні не просто відбували покарання, їх примушували працювати на найтяжчих роботах: рубати ліс у сибірській тайзі, прокладати залізниці, рити канали, добувати вугілля і руду. Люди гинули від тортур, виснаження, недоїдання, хвороб. Не обминули репресії і домівок жителів с.Пукляки. Лише з цього невеличкого села було засуджено і відправлено на важкі виправні роботи 14 односельчан. Доля яких стала важкою і трагічною. 

Але мирна праця радянських людей була перервана віроломним нападом німецько-фашистських загарбників. Страшними роками для жителів села стали роки періоду війни 1941-1945 років. Вже в липні 1941 року фашисти встановили в селі свій “новий порядок”, головною метою якого був геноцид. Фашисти використовували працю всіх жителів, включаючи дітей, для блага фашизму. У роки окупації жителів села спіткало ще одне страшне лихо – прмусове вивезення людей до Німеччини. Тяжку працю, насильство, голод, холод, зневагу людської гідності, постійну загрозу життю, ось що зустріли невільники на чужині. Фашисти вивезли навіть дітей, яким виповнилось навіть 13 років. Лише з невеличкого села Пукляки було вивезено на каторжні роботи 94 жителі села, які працювали в каторжних умовах. Знемагаючи там, розуміючи про страшні наслідки, вони робили спроби втечі з неволі. Дві спроби втечі, молодої дівчини Журбій Ніни , 1924 року народження, виявились невдалими, яка не бажала працювати на важких роботах в ливарному цеху. Після невдалих втеч її було кинуто до концтабору м. Освенцім, а на лівій руці було вибито її особистий номер 50662. Перебувала вона в таборі на протязі 9 місяців і могла бути страченою у будь-яку хвилину, у будинку №11, на дверях якого було написано: ”Блок смерті”.

          Через багато років в”язнів було запрошено на зустріч та згадок про страшні дні і ночі перебування в концтаборі, про важкі хвилини тривоги, кожна з яких могла стати останньою. Незважаючи на похилий вік, вони зустрілися, щоб ще раз пережити, згадати тих, яким не пощастило вибратися із страшних стін смерті. На знімку жителька села Пукляки Журбій Ніна.

           В цьому ж концтаборі міста Освенцім перебував Богач Кузьма Максимович, 1922 року народження, який також був кинутий фашистами в страшні стіни смерті, за невдалу спробу втечі з неволі, йому було вибито індивідуальний номер 106301. Подивився в очі смерті в дверях входу в краматорій молодий юнак Саранчук Василь Іванович, 1925 року народження, якому чудом пощастило, знаходячись в черзі до краматорію , не переступити поріг смерті.

             Їм пощастило, вони повернулись на рідну землю, про яку вони мріяли, яка снилась їм і заради якої вони ризикували життям. Але багато односельчан не повернулись, вони загинули на чужині.

             Жертвами неволі, які не повернулись на рідну землю стали:

• Буряк Євгена Олексіївна, 1921 р.н.;
• Буряк – Нечіхман Марія Денисівна;
• Гурська Ганна Терентіївна,1925 р.н.
• Гурський Михайло Терентійович, 1928 р.н.
• Мацишин Василь Юхимович, 1924 р.н.
• Ханишин Іван Власович, 1915р.н.
• Цісар Василь Микитович, 1912 р.н.
• Цісар Микола Миколайович, 1928 р.н.

        Весна 1944 року була наповнена надіями визволення  від фашистського ярма. І цей світлий день настав 1 квітня 1944 року. Окупантів було вигнано зі села, але бої продовжувались через русло річки Збруч, перехід через яку став для 18 воїнів-визволителів останнім в їхньому житті. Складність переходу річки Збруч полягав в тому, що на протилежному боці , контрольованому фашистами, на висоті притаївся снайпер, який влучно на відстані відбирав життя у визволителів, які намагалися перейти річку. Тільки внаслідок вдалого обходу і знешкодження снайпера, визволителям вдалося переправитись на інший берег.

        Визволителі пішли далі на захід визволяти інші поневолені народи, а тіла 18 молодих солдат були знесені до посадки, неподалік приміщення школи, і з шаною поховані у братській могилі. На цій могилі батьком Катеринюком Феодосієм і сином Катеринюком Іваном було встановлено, виготовлену власними руками, кам”яну суцільну стеллу з п”ятикутною зіркою. Ця стелла, як знак шани загиблим визволителям від односельців і сьогодні вшановується учнями школи і жителями села.

      Війна 1941-45 років була великою трагедією для всіх жителів села. Майже всі чоловіки села були учасниками бойових дій. Більшість односельчан загинуло, визволяючи інших поневолених від фашизму. Не повернулося в свої домівки, залишивши вічний смуток родині, 62 солдати, прізвища яких викарбувані на пам”ятнику загиблим воїнам-односельчанам, що знаходиться в центрі села..

          Під час війни величезну роль відіграли наші працьовиті жінки, які замінили чоловіків на роботі в тилу. І за самовіддану працю під час війни Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 червня 1945 року нагороджені медаллю “За доблесный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945гг.” косарі – Виниченко Іван Л., Зелінська Євгена Як., Лялюк Марія Ю.; їздові – Боднарук Марія Ів., Собачинський Семен К.

          Завершилась війна з фашистами, але доля готувала нові  важкі випробування жителям нашого краю. Через нестачу техніки, коней, поля копали вручну лопатами, орали коровами. До того ж, під час війни, загинула найпрацездатніша частина села, тому весь тягар робіт ліг на плечі жінок, підлітків, стариків. Селянам у колгоспі доводилось працювати задарма. 1946 року колгоспники отримували на трудодні по 130 г зерна і 25 копійок грішми. При цьому колгоспники змушені були сплачувати непосильні податки та натуральні поставки. Кожне селянське господарство повинно було здати безоплатно 40-45 кг м”яса, 230-240 л молока, 240 шт. яєць, 1 шкуру забитої тварини, 86 кг картоплі, 17 кг жита. А всі грошові прибутки йшли на сплату с/г податку, яким обкладалася кожна голова худоби, птиці, плодове дерево, сотка землі, також податком на нежонатих. Крім цього, колгоспний двір сплачував щорічно значні суми самообкладення, страхування, позики розвитку народного господарства.

          Слабка матеріально-технічна база колгоспу, підірвана війною, складні погодні умови літа 1946 року, а також антинародна політика влади, спричинили голод 1947 року. Перші сиптоми голоду виявилися вже влітку 1946 року. Але особливо важким і голодним був 1947 рік. Старожили і архівні документи свідчать, що навесні 1947 року люди харчувалися листям, квітами білої акації, мерзлою картоплею, половою, пекли хліб з висівок та тирси. Пік голоду припав на червень 1947 року.

                 Жителі села із небаченим ентузіазмом взялися за відбудову народного господарства. Значних успіхів у розвитку сільського господарства було досягнуто в 1948-1952 роках.З а самовіддану працю хлібороби Зелінська Євгена , Яворська Марія, Ракоча Явдокія, Шатковська Тетяна затверджені учасниками Виставки досягнення народного господарства СРСР в 1954 році.

        Однак досягнення не були закріплені, і в наступні роки сільське господарство тупцювало на місці, а виробництво деяких видів продукції навіть зменшилося. Основною причиною, яка гальмувала дальший розвиток с/г., було нехтування вимогами економічних законів, а також принципами матеріальної зацікавленості. Так, закупочні ціни на ряд с/г продуктів не покривали затрат на їх виробництво. Не все робилося для піднесення культури землеробства, порушувалися сівозміни, слабо зміцнювалася технічна база. Дрібні колгоспи не давали можливості використати на повну потужність машини та інші засоби виробництва. Цим самим уповільнювалося піднесення с/г. Тому при активній підтримці колгоспників відбулося укрупнення артілей.

       Техніки до війни колгоспи своєї не мали, а були організовані в 30-х роках МТС, які своєю технікою обслуговували колгоспи. За що колгосп розрахувався натуральною оплатою із державою. А в 1957-1958рр. Техніку із МТС було передано  колгоспам за натуральну оплату із державою. І в 1959 році колгосп мав 1 причепний комбайн. В цьому ж, 1959 році, колгосп ім. Менжинського с.Пукляки об”єднався з Бережанським колгоспом ім.Леніна в один колгосп, який назвали “Шляхом Леніна”. Головою колгоспу обрали Кузика Йосипа Микитовича, бухгалтером – Довгого Василя Лук”яновича.

       Із 1948 року в с.Пукляки працює ветфельдшер Чорнобривий Антон Вікторович.

        У зв”язку з широким розвитком усіх галузей народного господарства зростає  добробут села. В 1957 році вимуровано водонапірну башню – моторістом – Брунько Петром Пилиповичем. І частково проведено по господарстві водопровід. В цьому році відкрито фельдшерсько-акушерський пункт. Завідуючим ФАП – Шморгун Дем”ян Івановичем.

      Зростає потреба і в електроенергії. Тому-то здійснюється в основному суцільна електрифікація нашого господарства в 1958-1959 роках. Першим електриком був Андрущак Деонісій Васильович. В цьому році радіофіковано село. В 1958 році побудовано склад. В 1959 році побудовано свинарник, підвісну дорогу в свинарнику та корівнику.

      В післявоєнний період школа була початковою, а в !960 році пройшло перетворення в восьмирічну. Директор школи – Ситник Василь Фелорович. Значно зросла навчально-матеріальна база школи: побудовано 2 приміщення  на три класних кімнати, 2 майстерні та 2 кабінети. В школі працює 11 вчителів, які навчають 160 учнів.

      І в цьому ж, 1960 році, проходять перевибори правління колгоспу і затверджують головою правління Васильчика Андрія Марковича, бухгалтером - Саранчука Григорія Даниловича, обліковцем тракторної бригади – Собачинський Василь Ларіонович.

      Головним напрямом виробництва в колгоспі є зерново-буряковий, з розвиненим тваринництвом. Провідною культурою в колгоспі є озима пшениця та цукровий буряк. По тваринництву – молочно-м”ясна галузь. Допоміжною галуззю в колгоспі є овочівництво, садівництво, шовківництво та бджільництво.

      В 1961 році побудовано пункт штучного осіменіння – зав. пунктом  Гук Василь Семенович.

      На центральній садибі  споруджено в 1963 році: будинок правління колгоспу, де розміщено й сільську Раду.

      В селі діє клуб – зав. клубом Табенський Анатолій Павлович, бібліотека -  завідуючою Поворозник Ірина Василівна. При клубі працюють гуртки художньої самодіяльності. 16 чоловік навчається в духовому оркестрі, керівником якого – Табенський А.П.

      На даний час побудовано 8 тваринницьких прміщень. Зросла кількість голів тварин: великої рогатої худоби – 933, свиней – 448, овець – 250 штук.

      Тракторний парк налічує тракторів – 12 штук, комбайнів бурякозбиральних – 4 штуки, велика кількість різноманітного причепного інвентаря, автомашин – 12 штук.

      В 1962 році відкрили продуктовий магазин, в якому працювала Твердохліб Ганна Кузьмівна.

      В 1964 році в с.Пукляки відкрито відділення зв”язку, Державна трудова каса – зав. відділенням Васильчик Віра Федорівна.

      В 1965 році колгосп виростив по 29,2 ц зернових з гектара, озимої пшениці одержано по 32,1 ц , кукурудзи на зерно – 41,3 ц з га, цукрових буряків – 260 ц., картоплі – 95 ц., овочів – 88 ц. з га. Вироблено м”яса на 100 га с/г угідь по 58 ц., молока – 294 ц.,

яєць – 6 т .шт.,  шерсті – 0,23 кг.

       В 1965 році в центрі села було закладено будівництво магазину.

     Розпочато механізацію тваринницьких ферм. Побудовано ветеринарний пункт.

     Колгоспом придбано: трактор Т – 38, зерновий комбайн СК – 4, і 1 буряковий комбайн.

     В 1966 році колгоспом було виконано план продажу державі м”яса на 111 %, молока – на 126%, яєць – на 101 %.

     За досягнуті успіхи в збільшенні виробництва і заготівель зерна, цукрових буряків, овочів, фруктів, продуктів тваринництва в 1966 році нагороджені: медаллю “ За трудову доблесть” – Путо Федора Даниловича (агроном колгоспу “Шляхом Леніна”), Мудрика Миколу Івановича (комбайнер), Рудого Миколу Івановича (комбайнер), Ситника Василя Федоровича (секретар партійної організації), Гурську Валентину Василівну (ланкова колгоспу), Жишкевича Кузьму Харитоновича (бригадир колгоспу); орденом “Трудового Червоного Прапора” – Мельника Василя Лук”яновича (бригадир тракторної бригади); орденом “Знак Пошани” – Васильчика Андрія Марковича ( голова колгоспу).      

       В 1968 році відбувся перехід колгоспників на гарантовану щомісячну оплату праці. Закінчено будівництво клубу, побудовано кормокухню, гараж на польовому стані. В 1969 році закінчено будівництво складу для міндобрив, сушільну площадку, котельню, баню, гараж для автомашин.

       Одним з важливих показників народного добробуту 1978 року є зростання розвитку культури. В бібліотеці нараховується 8245 примірників. Видано читачам – 10720 тис.книг, або в середньому по 21 книзі на читача. Зав.бібліотекою Поворозник Ірина Василівна. Клуб переведено на сільський будинок культури. 

       За найкращий результат на жнивах – 1978 серед молодих комбайнерів області комсомольсько-молодіжному екіпажу Буряку Борису і Боднаруку Миколі вручено приз районного комітету ЛКСМУ “Золотий штурвал”. За самовіддану працю на жнивах у колгоспі “Шляхом Леніна” на їхню адресу надійшла телеграма від двічі Героя Радянського Союзу, льотчика-космонавта СРСР Петра Климука:

               “З почуттям гордості за нашу радянську молодь, дізнався про ваш трудовий рекорд. 1236 центнерів за 18 годин і понад 7000ц зерна, які ви намолотили з початку збирання,- гідний внесок у виконання рішень липневого (1978р.) Пленуму ЦК КПРС. Впевнений, що своєю самовідданою, ударною працею ви впишете яскраву сторінку у літопис трудових справ молоді області , гідними успіхами ознаменуєте 60-річний ювілей Ленінського комсомолу.

        Бажаю вам міцного здоров”я, щастя, нових трудових перемог на славу нашої любої Батьківщини”.

        В січні 1983 року головою колгоспу “Шляхом Леніна” було обрано Коріневича Бориса Миколайовича. Під його керівництвом зроблено розбудову зерносховища, завершено будівницво майстерні тракторного стану, закладено фундамент під добудову школи.

        В 1990 році відбулося від”єднання від колгоспу “Шляхом Леніна” жителів с.М.Бережанки і утворено колгосп “Маяк”. Головою колгоспу  “Шляхом Леніна” було обрано Форзюна Григорія Ульяновича.

        В 1991 році було реставровано місцеву церкву, яка розпочала функціонувати як християнська православна церква Київського патріархату.

        В 1995 році завершено добудову школи: 8 класних кімнат і спортзал.